Карта (від грецьк. chartes — аркуш) — це зменшене, уза­гальнене зображення земної поверхні, виконане за допомогою умовних знаків та побудоване в певній картографічній проек­ції. Географічна карта дає можливість зобразити значно більші ділянки території і навіть усю поверхню Землі. Однак при цьо­му необхідно враховувати, що Земля має кулясту форму. Тому при зображенні кулястої земної поверхні на карті, яка є площи­ною, деякі ділянки доводиться зображувати дещо спотворени­ми (трохи зжатими або розтягнутими).  

Градусна сітка — система меридіанів та паралелей. Ме­ридіани — це уявні лінії, які утворюються в результаті перері­зу земної поверхні площиною, що проходить через земну вісь. Паралелі— це уявні лінії, які утворюються в результаті пере­різу земної поверхні площиною, перпендикулярною до земної осі. Оскільки і меридіани, і паралелі є уявними лініями, то на місцевості їх побачити неможливо. Однак на карту чи гло­бус їх нанести цілком можливо. Як правило, лінії градусної сітки на дрібномасштабних картах та глобусах наносять через цілу кількість градусів. Усі меридіани однакові між собою, бо вони з’єднують одні й ті ж точки — полюси. На відміну від ме­ридіанів, паралелі усі різні між собою. Чим далі від полюса про­ведена паралель, тим вона буде довшою. Найдовшою, паралел­лю є екватор — лінія, рівновіддалена від полюсів. За своєю довжиною екватор майже такий, як і будь-який з меридіанів, і становить близько 40000 км.

За допомогою паралелей легко визначити широту будь-якої точки. Географічна широта — це кут між площиною еквато­ра та лінією, що проходить через певну точку до центра Землі. Оскільки через будь-яку точку можна провести паралель, то для визначення широти достатньо визначити кутову відстань від екватора (він є початком відліку широти) до паралелі даної точки, виражену в градусах. Екватор ділить земну кулю на дві півкулі — Північну та Південну. Широта також буває північ^ ною (скорочено пн. ш.) та південною (пд. ш.). Широта еквато­ра — 0°. Географічні полюси мають широту 90°.

Довготу точки визначають за допомогою меридіанів. Геогра­фічна довгота — це кут між площиною початкового меридіана та меридіана даної точки. За початковий прийнято вважати ме­ридіан, що проходить через астрономічну обсерваторію у міс­течку Гринвіч, поблизу столиці Великої Британії — Лондона. Цей меридіан називають нульовим (він має довготу 0°), або Гринвіцьким. Гринвіцький меридіан ділить земну кулю на За­хідну та Східну півкулі. Відлік довгот ведуть на захід та на схід від початкового меридіана, тому довгота також буває західною (з. д.) та східною (v. д.) та не перевищує 180°.

Величина 1° на будь-якому з меридіанів становить приблиз­но 111,3 км. Такою ж вона є і на екваторі. На інших паралелях вона зменшується від екватора до полюсів.

Географічні координати — широтата довгота, вираженів гра­дусах. На поверхні Землі є дві особливі точки, які мають лише широту і зовсім не мають довготи. Це — географічні полюси.

Для більш точного, правильного зображення місцевості на картах виникає необхідність .зображення рельєфу — нерівно­стей поверхні. Щоб правильно зобразити рельєф, треба знати абсолютну та відносну висоту об’єктів. Абсолютна висота — це висота об’єкта над рівнем моря, прийнятого за 0 м. В Україні за початок відліку висоти прийнято рівень Балтійського моря. Відносна висота — це перевищення одного об’єкта над іншим.

На плані місцевості та топографічній карті рельєф місцевості зображують за допомогою горизонталей — ліній, що з’єднують точки місцевості -з однаковою абсолютною висотою. Одна горизонталь не дає уявлення про форми рельєфу. Для цього необхідно декілька горизонталей. Вони проводяться через певні проміжки висоти, в залежності від масштабу карти. Такими проміжками можуть бути 1 м, 2,5 м, 5 м і т. д. Вершину позначають точкою та вказують її абсолютну висоту. За розташуванням горизонталей можна визначити характер рельєфу: чим ближче горизонталі розташовуються одна до одної — тим схил крутіший, і навпаки, чим далі — тим схил пологіший. Напрямок схилу позначають короткими лініями — бергштрихами. їх розміщують біля горизонталей вільним кінцем у бік зниження рельєфу.

Рельєф на фізичній карті зображується за допомогою горизонталей і гіпсометричного або пошарового пофарбування: чим нижче або вище від рівня моря знаходиться об’єкт, тим темніше колір. Картографи використовують шкалу висот і глибин, яку можна побачити на будь-якій фізичній карті. Традиційно використовується жовто-коричнева шкала — для відображення рельєфу суходолу та блакитно-фіолетова — для рельєфу морського дна. Кольори та відтінки шкали мають чітко розрізнятися, але не становити контрасту між сусідніми зонами. Для збереження цілісності в зображенні рельєфу уся шкала (незалежно від кількості кольорів) має бути гармонійною. Пошарове забарвлення, створюючи ефект випуклості рельєфу на карті, не повинно ускладнювати сприйняття її змісту.