Сонячна система є невеличкою частинкою нашої Галакти­ки. У центрі Сонячної системи знаходиться найближча до нас зірка — Сонце. Зірка — це космічне тіло, що являє собою роз­жарену газову кулю, яка випромінює світло. Через те що зірки значно віддалені від нас, ми бачимо їх на нічному небі як світ­лові точки. В залежності від температури поверхні усі зірки поділяють на червоні (2-3 тис. °С), жовті (6-7 тис. °С), білі (12 тис. °С) та блакитні (25 тис. °С). Наше Сонце належить до жов­тих зірок.

Навколо Сонця обертаються планети — холодні кулясті не­бесні тіла, вони не випромінюють світла, але видимі нам завдя­ки тому, що їх поверхня освітлюється Сонцем. На сьогодні у Со­нячній системі відкрито 9 великих планет. Кожна з них має свої особливості та не схожа на інші. Наприклад, Меркурій — най­ближча до Сонця планета; Венера — найспекотніша; Земля — єдина планета, на якій існує життя; Марс — планета, де є русла висохлих річок та снігові полярні шапки, подібні до земних; Юпітер — найбільша за розмірами планета; Сатурн має най­більшу кількість відомих на сьогодні супутників; Уран рухаєть­ся навколо Сонця «лежачи на боці», вісь його обертання майже співпадає з площиною орбіти; Нептун у 1979-1999 рр. був найвіддаленішою планетою через те, що Плутон, найменша у Со­нячній системі планета, має особливу орбіту, яка неоднаково віддалена від Сонця. Тому Плутон іноді розташований ближче до Сонця, аніж Нептун. 

Майже усі великі планети Сонячної системи (окрім Меркурія та Венери) мають планети-супутники. Вони обертаються нав­коло своїх великих планет. Природа супутників також цікава і різноманітна. Планетою-супутником Землі є Місяць.

Окрім великих планет та їх супутників у Сонячній системі відомі декілька тисяч планет-карликів, діаметром від 1 до 1000 км. Це астероїди. Вони в основному мають неправильну форму і зосереджені між орбітами Марса та Юпітера (так зва­ний пояс астероїдів). Маса цих планет-карликів, разом узя­тих, у 700 разів менша від маси Землі.

Іноді на нічному небі з’являються видимі навіть неозброє­ним оком «хвостаті зорі». Насправді це комети — небесні тіла, які складаються з замерзлих газів, пилу та дрібного каміння. Комети рухаються по дуже витягнутих орбітах. При набли­женні до Сонця ядро комети нагрівається, гази випаровуються і з’являється хвіст — потік газів та пилу, який іноді розтягуєть­ся на десятки мільйонів кілометрів. За рахунок танення льоду голова комети постійно зменшується, а потім розпадається на дрібне каміння й пилинки, тому при кожному поверненні ко­мети до Сонця хвіст комети стає все менш яскравим. Усі комети носять імена вчених, які їх вперше виявили.

Невеликі небесні тіла — метеори переважно є уламками астероїдів. Притягнуті Землею, вони, потрапляючи у її щіль­ну атмосферу, від тертя об повітря розжарюються і світяться. Найбільш яскраві з метеорів називають болідами. Переважна більшість метеорів повністю згоряє в атмосфері, але найбіль­ші з них можуть досягати поверхні Землі, утворюючи на ній лійкоподібні заглиблення — кратери. Метеори, що досягли по­ верхні, називають метеоритами. Найбільше скупчення метео­ритів на Землі розташовано в Антарктиді. За оцінкою експертів, там знаходиться майже 700 тис. метеоритів. Там же виявлено і найдавніший з відомих метеоритів, йому понад 4,6 млрд років. Найбільший метеоритний кратер на Землі утворився в Аризонській пустелі близько ЗО тис. років тому. В результаті падін­ня метеорита, розміри якого сягали 80 м, на поверхні лишилося заглиблення діаметром 1300 м і глибиною майже 180 м.

Для визначення відстаней у межах Сонячної системи вико­ристовується астрономічна одиниця — середня відстань від Землі до Сонця, яка становить 150 млн км. Так, відстань від Сон­ця до Юпітера становить близько 5 астрономічних одиниць, до Урана — понад 19, до Нептуна — 30, а до Плутона — майже 40.